fbpx

Сільське Господарство України. Огляд ринку. Експорт & Статистика

агро бизнес в украине

Сільське Господарство України. Огляд ринку. Експорт & Статистика

Україна: огляд сільського господарства

Сільське господарство в Україні розвивалося з моменту здобуття незалежності в 1991 році після розпаду Радянського Союзу. Державні й колективні господарства були офіційно демонтовані у 2000 році. Фермерські землі були розділені між робочими в формі земельних часток і більшість нових акціонерів почали здавати їх в оренду новоствореним приватним сільськогосподарським об’єднанням. Раптова втрата державних сільськогосподарських субсидій справила величезний вплив на всі аспекти українського сільського господарства. Скорочення запасів худоби, яке почалося в кінці 1980-х років, тривало і посилювалося. За десять років використання добрив впало на 85 відсотків, а виробництво зерна – на 50 відсотків. Ферми були змушені справлятися з парками неефективного обладнання, тому що не було коштів для капіталовкладень. Водночас, вихід з командної економіки радянського стилю дозволив фермерам приймати все більш ринкові рішення щодо вибору культур і управління ними, що сприяло підвищенню ефективності як у тваринництві, так і в рослинництві. Труднощі отримання кредиту, особливо великих, довгострокових кредитів, залишається серйозною проблемою для багатьох господарств.

Площа сільськогосподарських земель і основні посіви

Клімат України: Весна в Україні починається таненням снігу і льоду, і символізується з множинним струмочком талих вод. Літні місяці характеризуються спекотною погодою. Осінь в Україні характеризується досить великою кількістю опадів. Країна відрізняється досить холодною зимою. Погода підходить як для озимих, так і для весняних культур. Cередня річна кількість опадів в Україні становить близько 600 мм (24 дюйми), в тому числі близько 350 мм протягом вегетаційного періоду (з квітня по жовтень). Кількість опадів, як правило, вище в західній і центральній Україні й нижче на півдні та сході.

Із загальної площі України в 60 мільйонів гектарів приблизно 42 мільйони класифікуються як сільськогосподарські землі, які мали оброблювані землі (зернові, технічні культури, корми, картопля, овочі й пар), сади, виноградники, а також луки й пасовища. Озима пшениця, ярий ячмінь і кукурудза є основними зерновими культурами країни. Соняшники й цукровий буряк основних технічні або промислові культур. Використання сільськогосподарських земель значно змінилося з того часу, як в 1991 році Україна проголосила незалежність від Радянського Союзу. У період з 1991 по 2000 рік посівна площа скоротилася приблизно на 5 відсотків, з 32,0 млн. Га до 30,4 млн, А площа скоротилася майже для кожної категорії сільськогосподарських культур, за винятком технічних культур. Площа кормових культур скоротилася майже на 40 відсотків одночасно з різким скороченням запасів худоби і попиту на корми. Пшениця вирощується по всій країні, але центральна і південно-центральна Україна є ключовими виробничими зонами. Близько 95 відсотків української пшениці – це озима пшениця, посаджена восени й зібрана в липні, і серпні наступного року. В середньому, близько 15 відсотків посівів, посаджених восени, не переймаються зиму. Кількість втрат в межах від року до року, коливається: від 2 відсотків в 1990 році до 65 відсотків у 2003 році, коли постійна крижана кірка задушила урожай. Урожай пшениці знизився в 1990-х роках після розпаду Радянського Союзу і втрати великих державних субсидій для сільського господарства. Ферми боролися з нестачею готівки, і використання добрив і засобів захисту рослин різко скоротилося. Завдяки поєднанню сприятливої ​​погоди й скромного, але неухильного поліпшення фінансового стану багатьох ферм, виробництво пшениці в останні роки відновився (за винятком катастрофічного врожаю 2003/04 року, який став жертвою незвично суворої зимової погоди). Україна виробляє в основному тверду червону озиму пшеницю (хлібну пшеницю), і в типовому році близько 80 відсотків внутрішнього виробництва пшениці вважається якістю помелу за українськими стандартами. Споживання пшениці в кормах різко скоротилося протягом 1990-х років, з більш ніж 12 мільйонів тонн до менш ніж 5 мільйонів. Тим часом, споживання залишається стабільним на рівні близько 10 мільйонів тонн.

Ячмінь був основним кормовим зерном в Україні протягом більшої частини останніх десяти років з точки зору споживання, перевершуючи пшеницю на початку 1990-х років. Ярий ячмінь становить понад 90 відсотків площі ячменю, а основний регіон виробництва – східна Україна. Яровий ячмінь, як правило, висаджують у квітні й збирають в серпні, і ця культура найбільш часто використовується для весняного пересіву пошкоджених або зруйнованих озимих зернових полів. Площа в деякій мірі обернено пропорційна площі озимої пшениці. Озимий ячмінь є найменш терпимим до зими зерновим, і його виробництво обмежене крайнім півднем. Зростаючий попит на солод з боку пивоварної промисловості привів до зростання виробництва солодового ячменю та імпорту високоякісних посадкових насіння з Чехії, Словаччини, Німеччини та Франції. Споживання ячменю в солодових цілях перевищила 300 000 тонн, але все ще становить всього 5 відсотків від загального споживання ячменю.

Збільшення виробництва з 2001 року і зниження внутрішнього попиту на зерно сприяли зростанню українського експорту пшениці, і ячменю. Бум в експорті був викликаний також відносно низькими витратами виробництва, зниженням або скасуванням контролю над цінами й експортних обмежень в 1994 році. Більша частина експорту йде на Близький Схід, до Північної Африки і Європи.

Кукурудза є третім за значимістю кормовим зерном в Україні. Посівна площа збільшилася, попри кілька перешкод: застаріле і неадекватне обладнання для прибирання, висока вартість виробництва (особливо витрати на сушку після збору врожаю) і крадіжки. Основний регіон виробництва – східна і південна Україна, хоча кількість опадів в деяких областях на крайньому півдні занадто мало, щоб підтримувати виробництво кукурудзи. Кукурудзу зазвичай садять в кінці квітня або початку травня. Збір урожаю починається в кінці вересня і зазвичай закінчується до початку листопада. Тільки 25-50 відсотків всієї площі кукурудзи збирають на зерно; інше ріжеться на силос, зазвичай в серпні. Кукурудза використовується головним чином для годівлі свійської птиці та свиней, а виробництво і споживання зросли з 2000 року одночасно з відновленням запасів птиці. Росія і Білорусь є основними напрямками експорту української кукурудзи.

Соняшник – головна олійна культура України. Виробництво зосереджене в південній і східній областях. Соняшники зазвичай садять у квітні й збирають з середини вересня до середини жовтня. Через поєднання високої ціни, щодо низької собівартості однієї й традиційно високий попит насіння соняшнику стали однією з найприбутковіших культур. Його висока рентабельність сприяла значному розширенню посівних площ, починаючи з кінця 1990-х рр. Багато фермерів в Україні відмовилися від традиційних методів сівозміни, рекомендованих сільськогосподарськими чиновниками, які закликали садити соняшник не частіше ніж один раз на сім років на одному полі. Метою сівозміни 1-в-7 є запобігання ґрунтових грибкових захворювань і зниження виснаження ґрунтової вологи й родючості. (Because of their deep rooting system, sunflowers reportedly extract higher amounts of water and nutrients from the soil than do other crops in the rotation.)

Цукрові буряки вирощуються переважно в центральній і західній Україні. Буряк висаджується в кінці квітня і початку травня і збирається з середини вересня до кінця жовтня. Виробництво почало знижуватися з початку 1990-х років в основному через низьку прибутковість у порівнянні з зерном і насінням соняшнику. У період з 1994 по 2003 рік посівна площа скоротилася на 50 відсотків до менш ніж 0,8 мільйона гектарів, а виробництво – з 28,1 до 13,4 мільйона тонн. Місцеві адміністратори іноді спонукають великі фермерські господарства садити цукровий буряк не стільки для того, щоб заробляти гроші, скільки для забезпечення соціального захисту, допомоги для пенсіонерів або сільськогосподарських робітників. Сім’я може нести відповідальність за прополювання певної ділянки поля, а робочі отримують 20 відсотків цукру, обробленого з буряка, зібраної на цій ділянці. Цукор також часто є частиною заробітної плати фермерів.

Тим часом на приватних присадибних ділянках площа цукрових буряків збільшилася. Виробництво цукрових буряків вимагає значної кількості ручної праці й залишається життєздатним варіантом для невеликих домашніх господарств з обмеженим доступом до сільськогосподарської техніки. Зараз на частку присадибних ділянок припадає близько 25 відсотків українського виробництва цукрових буряків в порівнянні з 3 відсотками в 1995 році.

Ферми в Україні використовують різні схеми сівозміни, деякі з яких включають чотири або більше культур, а деякі тільки дві. Шестирічну сівозміну в регіоні озимих зернових часто включає два роки поспіль пшениці й один сезон «чиста пара», протягом якого жоден врожай не сіється. Основна причина включення парів в сівозміну полягає в поповненні запасів вологи в ґрунті, і вона більш широко використовується на півдні східної України, де посуха не рідкість. Типова послідовність врожаю може бути: пар, озима пшениця, озима пшениця, соняшник, ярий ячмінь і кукурудза. Переважна більшість польових культур, включаючи зернові, соняшник і цукровий буряк, що не зрошуються. Традиційно зрошення використовується тільки на кормових культурах і овочах. Приблизно 5 відсотків зерна і 10 відсотків картоплі, овочів і кормових культур зрошуються.

В останні роки радянської епохи озима пшениця була в центрі так званого інтенсивного технологічного процесу, яке було відзначено використанням поліпшених сортів і широкого застосування добрив і засобів захисту рослин. Урожайність зросла у відповідь на розширені методи управління. Однак інтенсивна технологічна програма зазнала краху на початку 1990-х років, коли розпад Радянського Союзу ознаменував припинення значних державних субсидій для сільського господарства, і фермерам довелося боротися з нестачею готівкових коштів, що руйнується сільськогосподарської інфраструктури й стрімко зростаючими цінами на добрива. Згідно з офіційною статистикою, норма внесення добрив для пшениці знизилася з 149 кілограмів на гектар в 1990 році (коли добрива використовувалися надмірно і марнотратно) до 24 кілограмів у 2000 році. Рівень внесення кукурудзи знизився ще більш різко. Використання добрив незначно збільшилася з 2000 року. Ставки як і раніше значно нижче рекомендованих обсягів, але з 2000 року врожайність пшениці відновилася (за винятком лиха, пов’язаного з погодою, що стався у 2003 році) через поєднання сприятливої ​​погоди й поліпшених методів управління урожаєм на великих сільськогосподарських підприємствах.

В Україні не бракує в мінеральних добривах і засобах захисту рослин. Будь-які вхідні дані, які потрібні фермеру, можуть бути отримані, якщо у ферми є гроші або можна отримати кредит. Висока ціна на імпортні гербіциди та фунгіциди змусила деяких фермерів скоротити їх використання або використовувати менш дорогі й менш ефективні вітчизняні продукти. Фермери все ще значною мірою покладаються на механічну боротьбу з бур’янами.

Хронічна нестача сучасного прибирального обладнання залишається одним з головних перешкод на шляху України до збільшення виробництва і якості зерна. В кінці 1980-х урожай української озимої пшениці міг бути закінчений приблизно через три тижні. Тепер збір врожаю займає вдвічі більше часу, і в результаті затримок страждають як врожайність, так і якість зерна. За оцінками керівників фермерських господарств, від 10 до 20 відсотків постійного врожаю зазвичай втрачається через застаріле неефективного обладнання.

Багато фермерів змушені продавати зерно незабаром після збору врожаю, коли ціни, як правило, найнижчі. Однією з основних причин є брак внутрішньогосподарських складських приміщень, особливо після гарного врожаю. Це пережиток радянської системи, яка була розроблена для негайного вирушення зерна після збирання врожаю в регіональні елеватори. Необхідність погашення короткострокових боргів або виконання угод, є другим головним чинником, що сприяє несвоєчасної продажу зерна (тобто несвоєчасно з точки зору фермера). Під час збору врожаю багато трейдерів пропонують гроші за зерно. Банки не приймають зерно в якості оплати, і директору ферми, який стикається з важким тягарем заборгованості, важко втриматися від приманки негайної готівки. Найбільше перешкода для збільшення внутрішньогосподарського зберігання зерна та модернізації парку сільськогосподарської техніки полягає в тому, що багатьом фермерським господарствам важко отримати великі довгострокові кредити для капітальних вкладень.

У виробництві зернових і олійних культур переважають великі сільськогосподарські підприємства, які були створені після реструктуризації сільськогосподарського сектора України у квітні 2000 року. Консолідація дрібних господарств в більші й життєздатні підприємства стала що переважає тенденцією, аналогічної тій, яка сталася в Росії кілька років до того.

Більшість господарств можуть отримати кредит, але відсоткові ставки й вимоги до застави високі. Оскільки багато ферми вже значною мірою заборгували банкам або постачальникам добрив і засобів захисту рослин і оскільки сільськогосподарські кредити не гарантуються урядом, банки в основному не хочуть надавати довгострокові кредити. Велика частина кредиту надається у формі сезонних кредитів (від шести до десяти місяців), які використовуються майже виключно для покупки добрив і засобів захисту рослин. Комерційні процентні ставки зазвичай коливаються від 25 до 30 відсотків. Держава надає допомогу фермерам, виплачуючи 50 відсотків по сільськогосподарських кредитів. Банки зазвичай вимагають від 200 до 300 відсотків забезпечення, в залежності від кредитної історії ферми і рівня ризику. Майбутній урожай зазвичай служить запорукою, але заставу може також пропонуватися у вигляді худоби, сільськогосподарської техніки або особистої власності директора ферми. Згідно з чинним законодавством, земля не може бути використана в якості застави. У багатьох випадках найкращим варіантом для ферми є залучення інвестора, який може надати знання ринку, операційний капітал і забезпечення, щоб ферма могла отримати кредити. Потенційна «зворотна сторона» угод з інвесторами, з точки зору фермера, полягає в тому, що директора фермерських господарств якоюсь мірою втрачають контроль над сільськогосподарськими операціями. Часто інвестиційна компанія, або «холдингова компанія», наполягає на збереженні контролю над кожним аспектом виробництва і по суті захоплює ферму, обладнання та землю. Ферми змушені укладати договори оренди на термін від п’яти до десяти років, а іноді й довше, оскільки вони сильно залежать від грошових коштів холдингу.

Втрата державних субсидій після розпаду Радянського Союзу в 1991 році привела до збільшення витрат на корми й виробництво, а також до зниження прибутковості тваринницьких підприємств. У міру зростання цін на м’ясні продукти споживчий попит знижувався, створюючи тим самим спадну спіраль, яка тривала протягом десятиліття. Запаси худоби й попит на корми продовжували скорочуватися. Зростаюча нездатність великих сільськогосподарських підприємств (Колишніх державних і колективних господарств) вести тваринницьку діяльність, в основному через неефективне управління і нездатності фермерських господарств забезпечити достатню кількість корму, привела до збільшення залежності від приватних виробників і домашніх господарств для задоволення попиту на яловичину й свинина. Крім того, участь груп інвесторів (холдингових компаній) в сільськогосподарському виробництві вплинуло на поголів’я худоби. Багато ферми, які уклали угоди з інвестиційними фірмами, вбивали свої стада, тому що худоба не швидко приносив прибуток і не був настільки привабливим для інвесторів. Хоча вільне падіння запасів худоби сповільнилося з 2000 року, швидке відновлення виробництва яловичини малоймовірно. Запаси великої рогатої худоби збільшуються в приватних домашніх господарствах, в яких, як правило, від двох до трьох голів великої рогатої худоби на ферму, але великі промислові ферми переходять від великої рогатої худоби до виробництва сільськогосподарських культур, і загальні запаси худоби продовжують скорочуватися.

Source: wdc.org.ua